Тільки втрачаючи розуміємо цінність

Я цілком розділяю даний народний вислів і думаю, що кожен бодай раз зустрічався з його наслідками. Для себе я його розумію так: поки в нашому житті присутня якась річ, людина, або будь-що, ми навіть не маємо гадки, що воно може кудись зникнути, є, то є, що ще потрібно? У сучасному прогресивному світі, де нічого не стоїть на місці, люди не замислюються над тим, що нас оточує, а дрібницями тим паче. Всі переслідують свої цілі. Тиждень забитий доверху важливими і не дуже справами.

Якщо звернути увагу, то можна провести паралелі з твором Івана Франка, який ми нещодавно прочитали, “Сойчине крило”, на прикладі Марії та Хоми. Хома любив Марію, а вона його, тому він з нею ділився своїми інтересами: реформами, що покращать суспільне життя, це було метою його життя. Їм було добре одне з одним, і ніхто з них повною мірою не розумів цінності цього кохання. Після втечі та у своїх мандрівках Марія дедалі більше усвідомлювала свою помилку та журу до Хоми, а Хома став самітником і більше нікого не підпускав так близько, я вважаю, що втеча Масі стала першопричиною.

Отже, не все у світі постійне, і нам потрібно навчитися цінувати те, що маємо, не гнатися весь час за якимись ідеалами, а інколи, хоч на хвильку, зупинятися і насолоджуватися життям, адже тобі вже ніколи не буде, скажімо 15, коли увечері за вікном падає лапатий сніжок, вдома тепло, пахне мандаринами: відчувається наближання свят.